Гончар: арбітраж визнав необґрунтованими претензії

Михайло Гончар: "Кремль може маніпулювати "Газпромом", але після рішення Стокгольмського арбітражу, це не буде мати жодного ефекту"

Експерт з питань нафтогазової галузі Михайло Гончар в інтерв’ю УНІАН розповів, чому важливі рішення Стокгольмського арбітражу, який підтримав держкомпанію «Нафтогаз» у суперечці з російським «Газпромом», на яких умовах Україна буде відновлювати закупівлю газу у Росії та чим загрожують газопроводи, які РФ будує в обхід території нашої держави.

Гончар: арбітраж визнав необґрунтованими претензії

Україна вже довгий час протистоїть Росії на газовому фронті. У кінці минулого року державна компанія «Нафтогаз» отримала рішення Стокгольмського арбітражу в рамках судової справи щодо контрактних відносин з російським «Газпромом», яким задовольнив більшість вимог української сторони. У тому числі, скасував кабальний та несправедливий принцип «бери або плати». Проте арбітраж залишив за нашою країною зобов’язання закупати у російського монополіста до 5 мільярдів кубометрів газу у цьому та наступному році.

Невирішеним залишається питання щодо транзиту російського газу через територію України, адже в майбутньому РФ планує максимально зменшити використання нашої газотранспортної системи. Для цього вона будує газопровід по дну Чорного моря та хоче збудувати ще один газопровід на Балтиці. Всі ці проекти ставлять під загрозу доходи, які отримує наша країна від транспортування «блакитного» палива до Європи.

Про те, на яких умовах Україна буде купувати газ у «Газпрому» після рішення Стокгольмського арбітражу, та як наша країна протистоїть обхідним російським проектам в інтерв’ю УНІАН розповів експерт з питань нафтогазової галузі Михайло Гончар.     

Як ви оцінюєте рішення Стокгольмського арбітражу, чи дійсно його варто вважати перемогою?

Звісно, мають місце різні інтерпретації, оскільки саме рішення – це кількасот сторінок, і не кожен юрист одразу зорієнтується. Але є декілька фундаментальних речей, які дозволяють зробити висновки, що не є елементами пропаганди або маніпуляцій. Перш за все, арбітраж визнав необґрунтованими претензії «Газпрому» відносно принципу «бери або плати». Згідно з цим  принципом «Нафтогаз» був зобов’язаний гарантовано відбирати у «Газпрому», починаючи з 2010 року, 52 мільярди кубометрів газу щорічно та сплачувати вартість обсягу, який не викуплений повністю. Такий підхід постійно генерував заборгованість «Нафтогазу», що лягала тягарем не тільки на корпоративний, але й на державний бюджет. «Газпром» у своєму позові до «Нафтогазу» оцінив вимоги за цим принципом, разом із штрафами та відсотками, в майже 45 мільярдів доларів, а в цілому ця сума виросла б до 56 мільярдів доларів.

Себто, це була «міна уповільненої дії», закладена російською стороною при підписанні контракту в 2009 році. Це був основний робочий інструмент Росії для тиску на Україну та прийняття невигідних нам стратегічних рішень. Згадаймо хоча б Харківські угоди, завдяки яким Росія конвертувала ефект газової залежності України в політичне рішення щодо продовження базування Чорноморського флоту на території Криму до 2042 року. Арбітраж знешкодив цю міну.

Є ті, хто говорить, що вимоги «Газпрому» - це, мовляв, віртуальні гроші. Але вони могли б стати цілком реальними в тому випадку, якби Стокгольмський арбітраж прийняв інше рішення. В цьому, до речі, і є перевага арбітражу, адже він керується не тільки буквою і духом тих норм, які прописані в контракті, а й ринковим середовищем. Також арбітраж розслідує, чи не має в контракті асиметрії прав і зобов’язань сторін, дискримінації одного партнера за рахунок іншого. Це важливо, особливо в тих випадках, коли мова йде про партнерів різної величини. А «Газпром» і «Нафтогаз»  - саме такими є. Не треба бути експертом, щоб прочитавши контракт, побачити, що там у «Газпрому» набагато більше переваг, ніж у «Нафтогазу», і навпаки – у «Нафтогазу» більше зобов’язань, ніж у «Газпрому». Саме це суд взяв до уваги.

Хочу також зазначити, що в контракті не було розписано механізм реалізації принципу «бери або плати», а це мало би бути деталізовано, подібно тому, як це робилося «Газпромом» в його інших зарубіжних контрактах.

Чи застосовується принцип «бери або плати» у контрактах «Газпрому» з європейськими компаніями?

Так, він застосовується, але детально прописується. Проте наш контракт з «Газпромом» мав таку Ахіллесову п’яту.

За цим контрактом, Україна була зобов’язана купувати у «Газпрому» кожний рік по 52 мільярди кубометрів газу, проте Стокгольмський арбітраж сказав, що відповідно до ринкових умов, цей обсяг має складати не 52, а п’ять мільярдів кубічних метрів газу. Показники відрізняються на порядок. А з урахуванням можливості зниження законтрактованого обсягу на 20%, що передбачено контрактом, це означає 4 мільярди кубічних метрів газу на рік. Отже, в результаті рішення арбітражу, «Нафтогаз» за останні два роки дії контракту (у 2018-2019 роках) так чи інакше викупить у «Газпрому» всього вісім мільярдів кубічних метрів газу.   

Яке ваше ставлення до рішення арбітражу щодо зниження ціни на газ від «Газпрому», який купувався у минулі періоди?

Арбітраж не сприйняв ретроспективне зниження ціни за весь період, починаючи з 2011 року, як того хотів «Нафтогаз», а також його претензії до «Газпрому» на суму 14,1 мільярда доларів. Але була змінена ціна закупівлі Україною газу у другому кварталі 2014 року, що варто уваги, оскільки ціна, яку вимагав «Газпром» (485 доларів за тисячу кубічних метрів), визнана неприйнятною, вона встановлена на рівні 352 долари. Це - по-перше, а по-друге – це рішення означає, що ціна «Газпрому» була політично мотивованою.

Якщо ми порівняємо ціни, які «Газпром» пропонував «Нафтогазу», країнам Балтії або своїм німецьким партнерам, то побачимо, що для України і країн Балтії завжди пропонувалася максимальна ціна, яка значно перевищувала вартість газу для Німеччини. Це і зрозуміло: хто головний ворог для Росії - Україна і країни Балтії. А хто головний друг в Європі? Німеччина, тому їй і надавались преференції. Все це маскувалось твердженням, що Німеччина є  великим споживачем газу, але в той же час і Україна закуповувала не менші обсяги.

У цілому, виграш «Нафтогазу» - очевидний, навіть якщо доведеться заплатити близько двох мільярдів доларів за газ, закуплений у другому кварталі 2014 року. Це не виглядає програшом на тлі відбитих, на порядок більших сум перед «Газпромом».

До речі, я припускаю гіпотетичну ситуацію, що якби в контракті був зафіксований не Стокгольмський, а, наприклад, Лондонський арбітраж та англійське право, то рішення могло бути не на користь «Нафтогазу». Лондонський арбітраж відомий тим, що він керується тими нормами, які записані в контракті. Якщо ви підписали такий документ, то значить він вас влаштовував. Які питання? Виконуйте. Тобто варто підкреслити важливість саме Стокгольмського арбітражу і шведського господарського права.

Гончар:

В кінці лютого має бути ще одне рішення Стокгольмського арбітражу, тепер вже щодо контракту на транзит газу. Що нам варто очікувати?

Гіпотетично, «Нафтогаз» може нічого не виграти, але й не програти. Претензії «Газпрому» в цьому контракті мізерні (7 мільйонів доларів – УНІАН) та й навряд чи вони будуть сприйняті арбітражем. Ці претензії базуються на російській версії, за якою «Нафтогаз» в 2014 році не санкціоновано відібрав кілька мільйонів кубометрів газу. Українська позиція - цей газ не був вкрадений, а був використаний як паливний для прокачки російського транзитного газу. Позиція української компанії зрозуміла.

З іншого боку, претензії «Нафтогазу» до «Газпрому» - суттєві і сягають 16 мільярдів доларів. Справа у тому, що російська компанія за всі роки дії контракту жодного разу не виконала зобов’язання по транзиту.

Ми всі розуміємо, що проект цього контракту готувався не в Києві, а в Москві, в офісі по вулиці Намьоткіна, 12 (центральна будівля «Газпрому» - УНІАН). Росіяни записали в контракті свої зобов’язання на рівні не менше 110 мільярдів кубометрів транзиту газу в рік через територію України, і самі ж не дотримувалися їх. Тому, це сильна сторона української претензії, але нашою слабкою стороною є те, що в договорі не зафіксований принцип ship or pay.

Що це за принцип?

Для контракту купівлі-продажу є принцип «бери або плати», а для контрактів, які укладаються щодо надання послуг із транспортування газу є принцип ship or pay – «транспортуй або плати». Простими словами, зобов’язання «Газпрому» транспортувати 110 мільярдів кубометрів газу в рік в контракті є, але зобов’язання російської компанії сплатити вартість цих послуг, навіть у разі невиконання цього положення, немає. У зв’язку з цим, думаю, арбітраж може і не задовольнити вимоги «Нафтогазу». Може бути часткове задоволення вимог української сторони, а може бути і варіант відхилення. Але якщо навіть буде повне відхилення, то ми нічого не програємо.

Якщо взяти баланс по двом контрактам, то так чи інакше він позитивний саме для української сторони, навіть якщо ми сплатимо згадані два мільярди доларів і придбаємо за два роки у «Газпрому» вісім мільярдів кубів газу.

До речі, що стосується закупівлі газу у «Газпрому». На яких умовах ми будемо купувати це паливо?

По-перше, слід зазначити, що це не буде так, як вважають у «Газпромі», де говорять, що «Нафтогаз» має купувати газ мало не відразу, «годинник тікає, лічильник увімкнений».

Рішення арбітражу є основою для відповідного підписання чи протоколу, чи  додатку до контракту, в якому сторони погодять умови закупівлі газу. В цьому випадку маніпуляції з боку «Газпрому» вже не можуть мати місце, бо попередня формула (з прив’язкою ціни газу до цін на нафтопродукти – УНІАН) визнана неринковою. Має бути прив’язка до спотових цін, тобто до вартості «блакитного палива», яка формується на європейських газових хабах.

У цьому випадку, навіть якщо «Газпром», керуючись волею Кремля, захоче нав’язати нам ціну, наприклад, ту, яку вони пропонували до цього часу (на 30-50 доларів більше, ніж ми купуємо по західному напрямку), то «Нафтогаз» просто відмовиться і не буде купувати газ, бо його вартість не відповідає ринковому значенню. Потім «Газпром», звичайно, звинуватить «Нафтогаз» і навіть може знову подати позов до Стокгольмського арбітражу, але цей позов не буде мати перспектив. Якщо ж при підписанні нового контракту у «Газпрому» будуть переважати комерційні, а не політичні мотиви, то проблем не виникне. Скоріше навпаки - вони навіть запропонують нижчу ціну, як вони це зараз роблять для європейців.

Одним словом, цього року ми маємо купити у «Газпрому» чотири мільярди кубів газу, але умови такої покупки будуть цілком ринкові. Кремль може маніпулювати «Газпромом», але це не буде мати жодного ефекту після арбітражного рішення.

Гончар: Вартість газу  від

Чи буде російський газ дорожчий, ніж той, який ми купуємо у європейських компаній?

Вартість від «Газпрому» буде нижча. Наявність російського газу в балансі 2018 року не підвищить середню імпортну вартість газу. Більше того, ми маємо купити не такий вже великий обсяг. Чотири – це не 52 мільярди.

Також ми маємо право вибирати, в який період року закуповувати цей газ. «Нафтогаз» може придбати ці обсяги в період найнижчих цін, тобто після закінчення опалювального сезону, протягом другого – на початку третього кварталів. Цей газ може бути куплений для закачки в підземні сховища і формування запасу на опалювальний період 2018-2019 років. Більше того, досвід останнього часу свідчить, що нам не потрібно стільки багато газу - кожну зиму ми використовуємо все менше і менше «блакитного палива».

Ще одним важливим питанням на сьогодні залишається збереження ролі України як транзитера російського газу після 2019 року, тобто після закінчення діючого контракту з «Газпромом». Як ви оцінюєте дії «Нафтогазу» для вирішення проблеми?

Стратегія адекватна, але проблема в іншому. Майбутнє збереження транзиту через газотранспортну систему України і участь європейського оператора пов’язані з тим, яка буде позиція ЄС щодо газопроводу «Північний потік - 2».

В залежності від позиції Єврокомісії – блокування чи умивання рук – в питанні «Північного потоку - 2» у нас є два варіанти. Перший, якщо Єврокомісія блокує цей проект, то тоді залишається використання нашої ГТС, хоч і не повною мірою, але в режимі останніх років, тобто, десь на дві третини потужності. В такому випадку приходить європейський партнер, ми виділяємо ГТС в окреме, фінансово самостійне підприємство, ГТС працює по європейським правилам, пункти здачі-приймання газу переносяться на українсько-російський кордон. Ми частково ділимось з європейцями доходами від транзиту, але зберігаємо газові потоки в Європу і не залежимо від примх «Газпрому» і Росії в цілому. Це один варіант. Він гарний для нас.

Другий варіант добрим аж ніяк назвати не можна. Це - випадок, коли Єврокомісія, ведучи розмови з нами і пропонуючи солодку цукерку у вигляді збереження транзиту, водночас санкціонує проект під тиском Німеччини та Австрії, зсередини ЄС та Росії ззовні. Тоді в повній мірі реалізується «Північний потік - 2» та паралельно друга нитка «Турецького потоку». В такому випадку ми залишаємося без транзиту або з якимись мізерними обсягами. В такій ситуації фактично має місце одна пропозиція від європейських компаній – словацької Eustream та італійської Snam. Вони  зацікавлені в тому, щоб і надалі використовувати традиційний газовий маршрут – із Сибіру, через Україну і Словаччину, до кінцевого споживача в Італії.

Я називаю цю ситуацію «виколупуванням родзинок з булочки». Тобто, є маршрут (ділянка газопроводу «Уренгой-Помари-Ужгород» - від газовимірювальної станції «Суджа» на східному кордоні і до Ужгороду на західному кордоні України), він використовується європейськими компаніями спільно з українським оператором, а решта системи їх не цікавить. Цей коридор – 30 мільярдів кубів транзиту газу в рік, а вся система розрахована на 142 мільярди. Таким чином, європейці залишають за собою лише найкращу ділянку, а решта системи по суті стає непотрібною і це - наша проблема.

Але ж ми можемо використовувати ГТС для внутрішніх потреб?

Газ для внутрішніх потреб, імпортований та власного видобутку, не компенсує втрату транзитних обсягів.

У випадку другого варіанту нам доведеться консервувати частину труб, виводити з експлуатації газокомпресорні станції. Все це майно треба буде охороняти, щоб не розібрали на металобрухт. Постає питання, хто нестиме ці витрати? Європейська сторона уникає відповіді на це питання, але мова йде про колосальні гроші, їх потрібно десь брати.

Яка позиція у ділових колах щодо проекту «Північний потік – 2» переважає на сьогодні?

На сьогодні ситуація балансує – 50 на 50. З одного боку, ми бачимо його просування. Росія укладає певні контракти на підрядні роботи для будівництва газопроводу, а з іншого – ми спостерігаємо гальмування, оскільки Єврокомісія займає негативну, проте м’яку негативну позицію. Найбільшими опонентами  проекту є Польща та Данія. Остання навіть змінила своє законодавство, що змушує росіян розробити інший маршрут «Північного потоку – 2». Але головне  слово щодо долі цього проекту скажуть у Вашингтоні. Тому що в законі від 2 серпня 2017 року, яким був запроваджений новий пакет санкцій проти Росії, Північної Кореї та Ірану, теж згадано «Північний потік – 2». Чітка позиція від США має прозвучати десь у лютому.

Чому США виступають проти «Північного потоку - 2»?

У американців є інтерес протидіяти «Північному потоку -2», оскільки їх компанії виходять на європейський ринок через постачання скрапленого газу.

З одного боку, ще до не давна європейці раділи поставкам скрапленого газу (LNG) із США, адже це додаткова диверсифікація, але з іншого боку - попрацював «Газпром» і німці тепер говорять, що американці пропонують скраплений дорогий газ, а росіяни - трубопровідний, дешевий. Гадаю, що тут якраз відбудеться зіткнення інтересів США та РФ. Сполучені Штати можуть вдатися до дуже жорстких кроків і не стільки по відношенню до Росії чи «Газпрому», скільки до компаній, які здатні збудувати «Північний потік - 2». Варто зауважити, що Росія не має технології глибоководної укладки трубопроводів, всі попередні газопроводи були укладені італійською компанією Saipem. Якщо американці проявлять політичну волю та докладуть зусиль, то зможуть заблокувати цей проект.

Крім того, європейська сторона ігнорує 274-ту статтю Угоди про асоціацію «Україна-ЄС». Дух і буква цієї статті говорить, що не тільки ми з європейцями повинні консультуватись, але й вони з нами. Ця стаття визначає пріоритет використання вже існуючих вільних потужностей країн-партнерів. Тобто, якщо у нас є вільні потужності, то європейські компанії мають спочатку їх використовувати, а вже коли для прокачки газу буде не вистачати нашої ГТС, то тільки тоді можна будувати додаткові потужності.

До речі, влітку пройшла інформація, що МЗС подав запит в органи ЄС щодо проведення консультацій на предмет виконання цієї статті, але далі все затихло. Я остерігаюсь, що наше Міненерговугілля і МЗС все провалило. Але ми маємо використовувати цей інструмент.

Що на сьогодні представляє собою «Турецький потік»? Він будується?

Цей газопровід будується. Він вже досягає середини Чорного моря. Кладуть дві паралельні труби: одна буде транспортувати газ для потреб Туреччини, а інша - транспортувати газ в ЄС. Труба, яка має вести паливо в Європу, може бути прокладена, але може залишитись не задіяною, оскільки для її використання потрібне схвалення Єврокомісії, а росіяни ще навіть не подавали документи щодо проекту. Ситуація нічим не відрізняється від «Південного потоку» (проект був відхилений в грудні 2014 року – УНІАН), самі росіяни від нього відмовились, бо Єврокомісія не дала дозволу на використання трубопроводу в обхід європейського законодавства, як того хотів «Газпром».

В чому полягають вимоги європейського законодавства?

Основна вимога полягає в тому, що в трубі має бути інший газ. Власником труби є «Газпром», але власником газу, що транспортується по трубі, має бути інша компанія. Також є вимога, що «Газпром» не може використовувати цю трубу на повну потужність, тільки на 50%. Себто, якщо трубопровід розрахований на 16 мільярдів кубометрів, то російська компанія може використовувати тільки на вісім мільярдів. Інші вісім мають використовувати інші трейдери, але звідки вони візьмуться в Чорному морі?

Проблеми нитки «Турецького потоку», яка йде в Європу, зрозуміла. А що відбувається з ниткою, яка має поставляти газ для потреб Туреччини?

У цьому питанні вже немає ролі Єврокомісії. Росія і Туреччина вирішують його  між собою. Але тут також є суттєва проблема для української сторони.

Ми маємо відносини з Туреччиною, які чомусь називають стратегічними. Минулого року  було чергове засідання Стратегічної ради «Україна-Туреччина» під головуванням президентів обох країн, але я не чув, щоб наш президент сказав Ердогану - ви, підтримуючи російський проект, завдаєте нам шкоди. Я вважаю, що позиція України має бути наступною: як тільки Туреччина погодилась, підписала всі документи і Росія почала будувати газопровід, то ми маємо почати виводити з експлуатації зайві потужності, які забезпечують транзит газу на умовно турецькому напрямі. Ми залишаємо потужності для задоволення потреб Молдови, Румунії, Болгарії, Греції, Македонії, але потужності для Туреччини ми вимикаємо. Бо якщо «Турецький потік» в майбутньому забере цей транзит на себе, то ми будемо змушені нести збитки з консервації зайвих потужностей, звільняти персонал. Якщо зараз вже йде будівництво, то на сьогодні газ через Україну транзитом в Туреччину не мав би надходити. Ми мали б займати позицію превентивної дії щодо Туреччини.

Але в такому випадку Туреччина опиниться в ситуації, коли новий напрямок ще не збудований, а ми вже починаємо відключати діючий маршрут?

Правильно. А чому ми маємо потім нести збитки? Ми мали б сказати туркам ще у 2016 році: «Хто буде компенсувати збитки, які ми будемо нести, починаючи з 2019-го?». В такому випадку Туреччина мала б прореагувати і запропонувати нам якусь компенсацію чи гарантію подальшого використання нашого маршруту, або ж відмовитись від проекту з росіянами. До речі, у цьому питанні нашими партнерами були б Румунія та Болгарія, адже транзитний потік на Туреччину йде й через їхні ГТС. Їхні оператори також зазнають суттєвого падіння обсягів, причому більшого, ніж «Укртрансгаз». Але українська сторона не вела дипломатичної боротьби, тому турки вважають, що все нормально.

У контексті питання будівництва обхідних газопроводів варто також підкреслити, що функціонування нашої ГТС зараз більш прозоре, ніж функціонування низки європейських систем. З 2014 року з «Нафтогазу» були прибрані схеми Фірташа. Навіть в часи війни країна жодного разу не зірвала своїх транзитних зобов’язань. Наша ГТС, звичайно, потребує модернізації, але часто ступінь її зношеності та аварійності перебільшується. Одними – через незнання, іншими, зокрема «Газпромом», – умисно, бо у нього рівень аварійності вищий.

Дмитро Сидоров

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter