Український парадокс: збільшення викидів випереджає економічне зростання
Український парадокс: збільшення викидів випереджає економічне зростання

Український парадокс: збільшення викидів випереджає економічне зростання

17:07, 29.03.2012
10 хв.

Україна продовжує нарощувати викиди парникових газів, що абсолютно не узгоджується з динамікою  зростання ВВП. Цьому процесу посприяє й цілковите переведення на вугілля ТЕЦ. Реакція країн, які підписали Кіотський протокол, цілком передбачувана...

Аномальна спека влітку 2010 року і сибірські морози минулої зими – незаперечні докази зміни клімату. Чи призведуть парникові гази до глобального потепління, чи, навпаки, спровокують новий льодовиковий період, досі незрозуміло. Зате точно відомо, що якщо провідні індустріальні країни і далі нарощуватимуть викиди шкідливих хімічних сполук, природні катаклізми доісторичних масштабів не забаряться. На цьому тлі повідомлення Держкомстату України про те, що викиди діоксиду вуглецю в атмосферу від стаціонарних джерел у 2011 році становили 206,5 млн. тонн, збільшившись у порівнянні з 2010 роком на 22% (на 37,3 млн. тонн), не може не насторожувати. Саме діоксид вуглецю, або, як його частіше називають, вуглекислий газ (CO2), є основним парниковим газом техногенного походження. Тобто темпи зростання викидів цієї речовини мають основоположний вплив на прискорення або уповільнення глобального потепління. Принаймні до такого консенсусу дійшли науковці, котрі займаються питаннями зміни клімату.

37,3 млн. тонн – це багато чи мало? Якщо порівнювати з 1990-м, коли Україна досягла піку викидів парникових газів (понад 700 млн. тонн в еквіваленті діоксиду вуглецю), то, звичайно, не багато. Але якщо пригадати 2008 рік, який хоч і закінчився в умовах кризи, але був все ж таки вельми продуктивним для української промисловості, то виявиться, що в 2011-му за обсягами викидів вуглекислого газу ми вийшли на докризовий рівень. Було б ще не так прикро, якби зростання викидів було прямо пропорційне зростанню української економіки, але це, на жаль, не так. А найсумніше, що Україна, маючи реальні фінансові і технічні можливості для мінімізації викидів, з незрозумілих причин цього не робить...

Відео дня

 У широких рамках Кіотського протоколу

Поки Міністерство охорони навколишнього природного середовища не опублікувало Національний кадастр антропогенних викидів парникових газів за 2011 рік, говорити про абсолютні обсяги досить складно. Таким чином, загальний обсяг викидів СО2-еквівалента (різні хімічні сполуки, обсяг яких виражається в еквіваленті діоксиду вуглецю) і власне СО2 від стаціонарних джерел дуже суттєво відрізняються. Наприклад, у 2008 році викиди від стаціонарних джерел становили близько 190 млн. тонн, тоді як загальний обсяг викидів СО2-еквівалента, за даними Національного кадастру, становив 420 млн. тонн. Річ у тім, що дані Держстату щодо викидів не враховують низки чинників, обов'язкових при визначенні кількості СО2, згідно з вимогами Кіотського протоколу, на які й орієнтований Національний кадастр антропогенних викидів. Але поки Мінекології готує цей документ, обмежимося даними комітету.

Говорячи про викиди парникових газів, не можна хоча б у загальних рисах не нагадати, що собою являє Кіотський протокол (прийнятий у Кіото (Японія) в грудні 1997 року як доповнення до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату). Цей документ зобов'язує розвинені країни і країни з перехідною економікою скоротити або стабілізувати викиди парникових газів у 2008-2012 роках у порівнянні з 1990 роком. Для впровадження Кіотського протоколу ЄС та інші країни розробили систему обмеження промислових викидів за допомогою квот, згідно з якою компанії зобов'язані коректувати свої показники викидів з відповідними допустимими обсягами квот. Наша країна ратифікувала Кіотський протокол у лютому 2004 року і дістала можливість реалізувати невикористані нею квоти на викид СО2 на суму до 2,5 млрд. дол. Україна – одна з небагатьох країн, яка з 1990 по 2000 рік більш ніж удвічі скоротила викиди. Маючи за часів СРСР одні з щонайпотужніших у Європі металургійну, хімічну і машинобудівну галузі, наша країна після розвалу Союзу різко зменшила випуск відповідної продукції. Навіть після відновлення зростання виробництва у металургії і хімпромі на початку 2000-х у нас зберігся величезний запас невикористаних квот. Як наслідок, ми дістали можливість продавати квоти тим країнам, які не пережили такого глибокого падіння виробництва у 1990-х, а постійно нарощували викиди вуглекислого газу. Починаючи з 2008 року, приватні українські компанії і Кабмін від імені держави почали досить успішно продавати «надлишки» квот. На отримані кошти в країні реалізовували так звані проекти спільного впровадження із зарубіжними фінансовими інститутами, спрямовані на зниження викидів. Усього з реєстру України в реєстри іноземних держав було перераховано 105 мільйонів тонн СО2-еквівалента, з яких 75 млн. тонн продала держава, а ще 30 млн. тонн – приватні вітчизняні компанії.

Проте навесні 2011 року з'явилася інформація про те, що експерти РКЗКООН не задоволені звітом України про ведення кадастру викидів парникових газів. Йшлося про те, що дані занижено у порівнянні з їх реальними обсягами. 12 жовтня минулого року підрозділ секретаріату ООН із забезпечення виконання норм Кіотського протоколу заборонив Україні торгувати квотами. Тільки 12 березня поточного року Україна повернула собі право міжнародної торгівлі викидами парникових газів і можливість реалізації проектів спільного впровадження. Тут може виникнути питання, навіщо так багато уваги приділяти Кіотському протоколу і торгівлі квотами, якщо навіть значніший, ніж у 2011 році, приріст викидів СО2 фактично ніяк не позначиться на обсягах невикористаних квот, які має у своєму розпорядженні Україна?

 Стимуляція викидів

Справді, 206,5 млн. тонн вуглекислого газу від стаціонарних джерел, викинутих минулого року, – це все одно в рази менше, ніж українська промисловість генерувала у 1990 році. Але якщо з далекого 1990-го повернутися у наш час, то ситуація виглядає вже трохи інакше. У 2008 році, за даними того-таки Держстату, викиди діоксиду вуглецю зі стаціонарних джерел становили близько 200 млн. тонн, з початком кризи, у 2009 році, вони скоротилися до 152 млн. тонн, а вже у 2010-му були на рівні 165 млн. тонн. Такі коливання більш-менш можна було б пов'язати з ситуацією у вітчизняній промисловості, яка після глибокого спаду на початку 2009-го почала поступово відновлювати обсяги виробництва. Але показники 2011 року, принаймні в тому вигляді, в якому їх подає Держстат, уже перекрили викиди 2008-го, проте навряд чи в когось повернеться язик сказати, що Україна вийшла на докризовий рівень у виробництві металургійної або хімічної продукції, яка традиційно вважається однією з «найбрудніших». На жаль, Держстат не подає даних про викиди діоксиду вуглецю для окремих галузей. Проте можна сміливо сказати, що якби обсяги виробництва вимірювалися викидами СО2, то можна було б вважати, що криза для України закінчилася у 2011 році. Але оскільки цього немає, то звідки ж узялися додаткові 22% вуглекислого газу від стаціонарних джерел?

Частково на це питання може дати відповідь ситуація в енергетиці, яка завжди була основним джерелом прямих викидів парникових газів в Україні. Наприклад, у 2008 році із загального обсягу викидів 420 млн. тонн СО2-эквівалента на енергогенерувальні підприємства припадало більш ніж 60%. Перше місце за обсягами викидів належить теплоелектростанціям (ТЕС), що спалюють вугілля. Так от, згідно з даними держпідприємства «Енергоринок», у 2011 році в загальних обсягах виробництва електроенергії частка ТЕС, відповідно до цінових заявок, зросла на 8,7%, при цьому на 17% скоротилася частка гідроелектростанцій, які за обсягами викидів СО2 займають останнє місце серед традиційних енергогенерацій. У реальних обсягах виробництва електроенергії зростання частки ТЕС не таке помітне і становить лише 2%, але тенденція вимальовується вельми сумна. Якщо в ціновому виразі частка «вугільної» електроенергії зростає, значить, держава в особі Національної комісії, що здійснює держрегулювання у сфері енергетики (НКРЕ) і встановлює закупівельні ціни на електроенергію, стимулює виробництво саме «вугільної» електроенергії. При цьому частка «Енергоатому» – основного виробника електроенергії в Україні, залишалася у 2011 році на рівні 2010-го. Якщо ж до цього додати плани уряду повністю перевести теплоелектроцентралі (ТЕЦ) з газу на вугілля вже у поточному році, то можна чекати подальшого нарощування в енергетичному балансі країни частки «вугільної» електроенергії. А це означає збільшення викидів СО2, абсолютно необгрунтоване з погляду зростання вітчизняного ВВП. Як на це відреагують країни, які підписали Кіотський протокол, здогадатися неважко. Україна і так перебуває під їх пильною увагою у зв'язку з тим, що, будучи найбільшим продавцем квот на викиди СО2, вона одночасно продовжує нарощувати їх викиди.

Але є й узагалі кричущий факт, який свідчить про небажання української влади боротися за скорочення викидів парникових газів. Як відзначила координатор програми зі зміни клімату Національного екологічного центру України Христина Рудницька, на сьогодні на рахунку Держказначейства залишається близько 100 млн. євро, одержаних від продажу квот на викиди СО2 Японії ще в 2009 році. Згідно з домовленостями з японською стороною, ці кошти мали бути спрямовані на підвищення теплоізоляційних характеристик житлових будинків. Таке утеплення, своєю чергою, могло б відчутно підвищити їх енергоефективність, а отже, і заощадити електроенергію, необхідну для обігріву. Кінцевим результатом стало б скорочення викидів вуглекислого газу. Але Національне агентство екологічних інвестицій уже три роки не може освоїти ці кошти. З 2009 року агентство зуміло реалізувати лише 37 проектів з утеплення житлових будинків і медичних установ на 38 млн. грн, що становить близько 3 млн. євро, решта 97 млн. євро й далі лежать мертвим капіталом. Тим часом українська енергетика нарощує викиди, а чиновники-екологирозмірковують про кількість квот, які наша країна зможе продати після повернення їй права на торгівлю викидами. І нікого особливо не хвилює, що й без того підмочений імідж України як учасника Кіотського протоколу продовжує стрімко падати. Але довго так тривати не може, рано чи пізно наша країна остаточно втратить довіру міжнародного екологічного співтовариства, а разом з нею і можливість залучати зарубіжні інвестиції під реалізацію енергоощадних і природоохоронних проектів.

Петро Черних (УНІАН)

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся